Володимир Верховень. Поет.
Член Національної Спiлки письменникiв України. Автор кiлькох поетичних
книжок, публiкацiй у журналах. Його вiршi перекладено нiмецькою, включено
до антологiй "Два мiста. Антологія харківської і нюрнберзької поезії"
та "Слобожанська Муза. Антологiя любовної лiрики XVII–XX столiть"
(обидві — Харкiв, 2000). Один з укладачів "Навчального правописного
словника української мови" (Харків, Око, 1996).
mail: miranta2002@mail.ru
або aeliz@mail.ru
(Для поштового листування) В. М. Верховень, вул. Крупської, 10, кв.
9, смт Есхар, Чугуївський р-н, Харківська обл., Україна, 63524(Для
доброчинних внесків) Ukraine, Kharkiv, Westren Union, Volodymyr Verhoven’
Отже, українська література,
якою вона бачиться нам — її читачам і, нараз, її творцям. Щоправда,
з одним суттєвим застереженням — на харківському ґрунті. Тобто автори
або їхні твори родом звідси, з духовної столиці Слобожанщини чи з
її поближніх околиць. Хоча для справжньої літератури географічних
обмежень, певна річ, ніколи не існувало. А тепер — і поготів.
Нова хвиля
Знайомтесь: Володимир Верховень. На хвилі 90-х вийшли
його збірки "Лелече колесо" та "На цвинтарі слова", де пролунали такі
пекучі рядки: "Україно, як ти ще жива? / Україно, як ти ще не вмерла?
/ Як тебе своя й чужа черва / В ненаситі лютій не пожерла?!", що їх
почули не тільки в Харкові. Тоді ж у Канаді на компакт-диску з’явилася
одна з його пісень "Некопані криниці" у виконанні харківської співачки
Марійки Бурмаки. А згодом — кілька розлогих публікацій в україномовній
періодиці за кордоном. І нові книжки: "...вдивляючись у тінь дороги",
"Топитокуподзвін", "З полум’я і полину". Останнім часом працює в царині
дитячої літератури, підготував до друку україномовну "Абетку" та книжку
віршів, скоромовок, загадок і пісень для найменших. Шукає однодумців
і людей, охочих допомогти у виданні та розповсюдженні його творів.
Кiлька цитат:
"Повiтря цієї поезії справдi прозоре i озонне, свiже i
чисте, як пiсля грози". Роберт Третьяков (З передмови "Свiтлинь i
журба" до збiрки В.Верховня "Лелече колесо", Харкiв, 1990)
З радiстю пересвiдчуюсь, що молодий лiтератор у вирi полiтичних
подiй не збився на манiвцi. Карбованi рядки нових його вiршiв i —
нарештi великий цикл "Палiмпсести Василя Стуса", у мiсячнику "Визвольний
Шлях" (Лондон, кн. IX i X, 1991), обiцяють оригiнального поета з трагiчним
свiтоглядом"
Василь Боровий З передмови "Час, коли потрiбнi брили..."
до збiрки В.Верховня "На цвинтарi слова", Харкiв, 1992)
"Свiт реальний, / тривiальний, / хватально-фатальний.
/ — Мамо... в терновiм вiнку!.. / Свiтло крови, / рiдномови / i море
полови — / як на колгоспнiм току."
Вiрш "Поезiя"
Зi збiрки В.Верховня "... вдивляючись у тiнь дороги...",
Харкiв, 1994) Подаємо кiлька творiв з останньої за часом книжки В.Верховня
"З полум’я i полину", Чугуїв, 1999. Про книгу-експеримент "Топитокуподзвiн"
(Харків, 1996) та творчiсть автора для дiтей — у наступних випусках.
Султан в Стамбулi.
Козак на палi.
А я — крiзь пам’ять,
немов терни,
деруся вперто все далi й далi,
куди не смiють лiтати
й сни...
Де синє поле,
а вись — полинна.
Високе свiтло,
як меч, сія.
Вино безкровне.
I кров безвинна.
I свiт не знає свого iм’я.
Безжурно чистi
лежать скрижалi.
Безмiрно довгий
сувiй епох.
Дорога — символ.
А я — ще далi,
куди заходить не часто
й Бог!
Я знати хочу,
о Творче мислi,
чому не владний Безсмертя Дух
над тим, що сталось,
що буде пiсля
i що на серцi,
немов ланцюг?..
|
I стiни церкви,
i тюрми
похмурi мури.
Як не крути, а тут —
псалми,
а там —
тортури...
О шостiй сонно
бовкне дзвiн.
Погасне горно.
I тiнь од мурiв,
тiнь од стiн
сахнеться
вгору!
Бодай не збитися з путi,
йдучи за вiком.
Спiвають грiшники.
Святi
ісходять криком...
Тече Днiпро через пороги,
через вiки перетіка.
По крапелиночцi,
потрохи
міліє нації рiка.
— Не пий, Iваночку!.. —
гіркуща
вода хлюпоче в берегах.
Вмирає рiчка невмируща,
вмирає пiсня на губах...
I свiтять ребрами худими
козацькi байдаки на днi.
Немов дивуються:
куди ми
пливти збираємось — в трунi?!
Зламає вечiр сонця шаблю,
i вже — нi блиску, нi вогню.
Вiдлунок п’є останню краплю,
мов реквієм —
новому дню...
Дикий степ
Як давно я не був!
Ледве-ледь не забув,
наче тисячолiтнiй уже рамолі,
де могила в степу
i веселий табун
пролітає стрiлою
в сумнiй ковилi...
Де кигиче не чайка —
трагічний одчай.
Свiт голосить!
I голос посивiв, як свiт.
Заголив яничар
молоденьке дiвча —
розчахнулася кров,
починаючи рiд...
Чую! Бачу!
Але й лiтаком — не домчу.
I, ковтаючи з пилом
безсилу сльозу,
засвiчу на могилi
сирiтську свiчу.
I постою,
немов чатовий,
поблизу...
Час посіє i нас
у правічний чорнозем,
як зерно золоте.
I, втираючи пiт,
перехреститься,
щоб нi вiтри, нi морози
не скородили рiд.
I не був недорiд...
Зiйдуть вруна —
зеленi, високi, шовковi!
Наче полем ходив,
як господар, Господь.
I засвiтиться свiт.
I Шевченко — у словi.
I наповниться духом
оновлена плоть!
|
|
|
Українська
література