Главная
»
Диалоги с Мирантой
»
Евгения Маринина
»
Поэтические откровения
»
Наталья Николаевич
»
Клуб поэзии "Свеча"
»
Наталья Некрасова
»
Сергей Коморный
»
О простом и сложном
»
Еще раз про любовь
»
Философия
»
Советы психолога
»
Физиотерапия
»
Mедицина
»
Детские причуды
»
Молодые дарования
»
Сказки для взрослых
»
Фото галерея
Украинская Литература
»
Володимир Верховень
»
Олександра Коцько
»
Наталка Дукина
»
Сергій Пущенко
»
Світоч
»
Видавничі обрії
   Олександра Коцько
 
 
  • Стихи
  •    Олександра Коцько — у віршах, як і в житті, безкомпромісна, переконлива, затята. Мешкала якийсь час у Харкові, у славнозвісному будинку “Слово” (про нього є вірш у пропонованій добірці), нині — неподалік Чугуєва, у краях зросійщених і знеукраїнщених. Пише, як думає. З вірою в свою, а не в показну, Україну, що, мов свічечка в пітьмі, осяює її кожне слово.

      ...Свого діда пам’ятає з розповідей батьків — у 37-му його запроторили "борци за свєтлоє будущєє" до Холодногірської в’язниці у Харкові. Назавжди. Тому і пишеться їй про нього і про день сьогоднішній — у паралелі: "Так дихати вільно в моїй Україні, / Немов... у тюрмі відчинили віконце." У неї багато гарних віршів, щирих, сміливих — навіть за сучасними мірками "свобомислія". Але про її поезію — згодом. А зараз — маленька проза — замальовка про жінку теперішнього вкраїнського села.

       МАРІЯ

    Новела
       Хата в Чумаків маленька, тісна — одна кімната й кухня. Старий Чумак спить у кухні, а в кімнаті на дивані — молода невістка Марія з їхнім Сашком і стара Чумачка — на скрипучому кріслі-ліжкові.
       Ніч, у хаті душно, кашляє старий.
    Марія лежить, затамувавши подих, широко відкривши очі, боячись поворухнутися.
       Поруч — гаряче дихає чоловік. Молодята недавно побралися і ще не встигли насититись одне одним. Сашкові нетерпеливиться, він обіймає Марію, шепоче їй на вухо щось таке, від чого вона вся загорається, як маків цвіт. Але... Тихенько відсторонює його руки — не треба.
      
       "Чого ти, сонечко?" — питає Сашко. І знову ніжно цілує дружину...
    Голосно позіхає на ліжкові стара Чумачка, скрипить пружина.
    Марія бентежиться, соромиться, зіщулюється. І — плаче...
    Свекруха виходить до кухні попити води.
    — Шо там таке? — питає крізь сон старий.
    — Не знаю. — Жалібно дзенькнула кружка об відро.
    — І чого вона хлипає? Я ж уже вийшла! Ти ба, яка тонкосльоза...
       Вже немає старого Чумака, свекруха перебралася спати в кухню, молоде подружжя пестить у своєму гніздечку двох ластів’ят, двох донечок, які щебечуть цілими днями, а вночі солодко сопуть, розкинувши рученята.
       Сашко пригортає дружину, їхні обійми палкі і жадані, обоє ніби лише чекали цієї хвилини, доки поснуть діти і можна буде віддатися своєму щасливому коханню...
       — Маріє! — чути голос свекрухи із кухні. — Ти лазила сьогодні на горище і не закрила ляду. Он як грюкає...
       — Закрила, мамо. То просто вітер.
       Марія усміхається і щільніше тулиться до свого коханого...
      — Маріє! Ану, що там у сінях шкребеться — глянь, чи миша, чи кіт, — не вгаває стара.
       Невістка знехотя підводиться з ліжка, виходить до сіней, виганяє кота й повертається.
       Сашко цілує її очі, уста, вона тане в його обіймах...
    — Маріє! Чи ти сьогодні собаці давала їсти? Чого вона розходилась? — знову прискіпується стара.
       На столі лежить хлібина, яку Сашко ввечері приніс із магазину — звичайна чорна "цеглина". Марія підхоплюється, хапає хлібину і жбурляє її в прочинені двері на вулицю.
    — Маріє, чи ти всю хлібину собаці викинула? — Всю.
    — А навіщо?
    — А шоб не гавкала! — з серцем відказує невістка і засмучена повертається до ліжка.

       Чоловік, не дочекавшись любощів, спить.
      
       Маріїна мати, тітка (а тепер уже баба) Настя відома в селі своїми примовками, приказками, навіть вірші складає. Про неї і в області знають — якось приїжджали студенти з Харкова, записували її розповіді. І в газеті про неї писали — "Зачарований світ баби Насті".
      
       З того часу, як вийшла заміж у сусіднє село, Марія рідко буває у матері, та щоразу повертається од неї з новими оповідками.
       То про мальву мати вигадала — що налетів вітер і всі пелюсточки їй обірвав. Обірвав та й поніс по всьому світові. Якби ж то була така сила, щоб пелюсточки зібрати та мальву ту скласти. Та то ж не мальва, а мати, а пелюсточки — діти її, а життя їх розкидало по всенькому світі. Стоїть мати зажурена, кличе своїх діток...
       А то — ластівки в неї під стріхою гніздечко звили. Любить їх баба Настя, щовесни виглядає з вирію — чи прилетять? Каже: "Ось ця ластівочка мене знає, бо коли ми з нею самі, вона мені на плече сідає. Я думаю — чи ж вернеться на той год? Взяла їй лапку перев’язала. Так вона один рік не прилітала, а це — прилетіла. Прилетіла і впала біля берези. І — вмерла. І він умер".
    — Хто, мамо?
    — Та ж її чоловік. А тоді дивлюсь — лежить під деревом і прикопана. Він її, видать, поховав.
    — Так ви ж казали, що він помер.?
    — Е, не кажи. Вони знаєш які? Лапками шо хочеш зроблять...
    Ось така баба...

       Ще тільки-но сходить заспане сонце, над ставом клубочиться туман, з імли випручується ранок. Але люди вже пораються по господарству: усе те треба попорати до роботи в полі.
        У подружжя Чумаків — свій початок дня. Ще затемна поставив ятері Сашко та й подався до тракторної — готується до жнив, налагоджує свого комбайна. Виходячи з дому, гукнув до дружини:
    — Маріє, глянеш? Звичайно, вона гляне. Щоранку їй доводиться продивлятися його верші, ятері, донки...
    ...Спливло майже два десятки літ, а й зараз — побачу Марію, згадаю...
    де вона берегом, боса, збиваючи вранішні роси — несе в руках, як дитину, чималенького коропа.
       Короп сріблястий, луска так і грає на сонці.
    Марія вагітна, усміхнена.
    І кожен стрічний милується нею...
    ...Як далеко той день!
       Не знаю, що там приключилося у милого моєму серцю подружжя, та не вжилися молоді Чумаки, розсварилися. Забрала Марія речі свої, зарюмсаних доньок і — відділилася до іншої хати. Недалеко від Сашка, на тій же вулиці. Живе одиначкою.
    Спочатку думалось — не витримає Сашко, прийде. І все вибачить і забуде Марія, пригорне палко до серця свого коханого. Та не так сталося. Спересердя поїхав Сашко до сусіднього села, знайшов якусь жіночку з двома дітлахами — хлопцем і дівчинкою та й... одружився. Щодня бачить його Марія, йдучи в колгоспну їдальню на роботу, подаючи йому в обід смачний борщ, забираючи ввечері корову з череди... Очей не зводить із свого Сашка. Але... Бачить і привітну, вертку жіночку, що моторно порається по господарству — їхньому ж таки, спільно нажитому з Сашком...
       Маріє, — питають жінки її на роботі, — нашо ти Сашка бросила? Чи вам погано було удвох?
       Не знаю... — задумливо відповідає. — Все наче добре було.
       І крадькома змахує з вії непрохану сльозу.
       Заростає бур’янами Маріїне дворище. Сусіда косив біля свого двору — зачепив і її — треба ж жінці допомогти. Угледів серед подвір’я величезний будяк, намірився косою.
    — Не руш! — зупинила господиня. — Хай хоч один мужчина у дворі стоїть.
      Усміхнулась невесело.
    Зустріла Сашка біля ставу — знов рибалить, як і раніш.
    — Чула, ти хлопця жениш?
    — Та хай... Швидше б уже їх всіх поженити, щоб менше тії риби ловити. Як вона мені вже за ці годи остогидла!
    — Та й то правда. Ну, бувай!
    — Чуєш, Маріє... Приходь до нас на весілля, хоч побудь трохи.
    І така туга в тому проханні...
    — Прийду, Сашку, аякже. І поратись допоможу. Ти ж... не чужий.
    Одвернулась і швидко пішла до села...
       ...Не злюбило село Марію. За її безкінечні теревені, за неохайність, за невміння навести лад у власній оселі, а значить і в родині. Начебто і працьовита Марія, а якась недолуга, і все, що вона робить і говорить, і сама молодиця викликають роздратування односельців, а надто жінок, для яких вона — вічна загроза їхньому сімейному щастю, бо так і не виходить заміж, усе чекає на когось, "хто б мою душу пойняв"...
       А мені її жаль. Жаль, бо душа у Марії щира, відкрита і не байдужа. І стискається щемом серце, коли чую від неї оті нарікання: "Минають літа, летять, а що я зробила для людей, яка з мене користь? Адже я агрономічну освіту маю, а все життя — на різних роботах, то в їдальні колгоспній каструлі мию, то буряки сапаю..."
       А руки в неї — у тріщинках та мозолях, у саднах та вавках. Ні лаку не знають, ні лосьйонів, ні... Господи, мила путнього. Руки сільської жінки-колгоспниці. Довічної трудівниці.
       Вертає з поля Марія — полола буряки. Засмагла (куди там твоєму Кримові), дужа, виклично весела, голосна й задерикувата, здалеку чути її: "Ой, людоньки, шо я вам скажу..." Уявляється вона мені самою Україною: тим, що не здійснила свою мрію, не розкрила себе вповні, і весь час на перешкоді їй щось, щось вадить, ще б, здається, трохи чиєїсь допомоги якби... Та так і спливають весни за водою, і вже не знати, хто там чи що там десь, далеко — чи то Марія босонога з коропом у руках, несе його, колисаючи, мов дитину, сповнена щастя і молодої снаги, чи... підтоптана вже таки добряче баба з оклунком за плечима...
       — Ти знаєш, оце мені вже галоші купити ні за шо, дожилась. У брата грошей прошу на галоші. Дохазяйнувалися, трясця його мамі! — чую Маріїн щебет, гіркий, прикрий, звичний і безкінечно буденний.
    І так тяжко мені на душі...   с. Гришівка
    на Харківщині
    © Коцько О.М., 2001


     

    © 2000 - 2002. All rights reserved.
    Rambler's Top100 Rambler's Top100
    X