Главная
»
Диалоги с Мирантой
»
Евгения Маринина
»
Поэтические откровения
»
Наталья Николаевич
»
Клуб поэзии "Свеча"
»
Наталья Некрасова
»
Сергей Коморный
»
О простом и сложном
»
Еще раз про любовь
»
Философия
»
Советы психолога
»
Физиотерапия
»
Mедицина
»
Детские причуды
»
Молодые дарования
»
Сказки для взрослых
»
Фото галерея
Украинская Литература
»
Володимир Верховень
»
Олександра Коцько
»
Наталка Дукина
»
Сергій Пущенко
»
Світоч
»
Видавничі обрії
  Спомини
| стр.1  | стр.2  | стр.3   
 

Наталка Дукина
ДОДОМУ, ДО "СЛОВА", АБО ХТО, ДЕ, КОЛИ? (
 Уривок з рукописної книги "НА ДОБРИЙ СПОМИН... (Повість про батька)")
Цей розділ присвячується нечисленним письменникам-патріархам, - "слов'янам", харків'янам, - живим і мертвим: М.Гаскові, К.Гордієнку, Г.Костюку, В.Кулішу, С.Крижанівському, Д.Нитченкові, М.Пилинській, В.Соколу, О.Соловей, І.Христенко, Ю.Шереху-Шевельову. Може, кого й забула - пробачте...

    Н.Дукина
    Перший, досить детальний, досі фактично єдиний систематизований опис будинку "Слово" зробив син М.Куліша Володимир. На момент арешту батька, в кінці 1934 р., йому було вже 17 років, тому ці свідчення першоджерельні й вірогідні. Але записані вони по пам'яті, через багато років, на чужині, тому в них трапляються помилки. Звичайно, і в моїй нелегкій, непростій роботі можуть бути неточності. Коли хто на них трапить та сповістить мене - заздалегідь вдячна! Ідея побудови письменницького дому в Харкові виникла на початку 20-х років. Ініціатор - Сергій Пилипенко. Відома згадка Н.Л.Забіли, що до відповідного кооперативу вона вступила тоді, коли її синкові Тарасу було рік-півтора (він 1923 р.н.). Йшов час, збирались гроші, розроблявся проект (архітектор М.Дашкевич). Зводили будинок десь з 1927 року. Восени 1929-го він був готовий, але не заселявся через відсутність парових котлів. Як тільки їх встановили, приміщення сяк-так прогріли й почали заселення, хоча стіни були ще вогкі: хотілося ж бо новий, 1930-й, зустріти в новій оселі. Будинок розташовано на розі Барачного провулку (нині вул. Культур, № 9) та вул. Червоних письменників (нині вул. Я.Галана, № 5). Невідомо, коли з'явилась назва кооперативу "Слово" - чи від фаху пожильців, чи від архітектурного проекту, що в у ракурсі згори має форму стилізованої літери "С". У ньому п'ять під'їздів. У кожному - парадні двері зовні, з фасаду, і вхід з двору. Ті парадні за моєї пам'яті до війни й після неї були зачинені, а не розчахнуті навстіж, як тепер. Нумерація квартир зроблена так, немов хто дивиться на план будинку з фасаду. Тому в різних спогадах є певна плутанина - де право, де ліво. Надалі казатимемо "направо" чи "наліво" так, немов ми ввійшли в будинок з двору, хоча рахунок квартир на площадках буде незвичний - чи не як у Талмуді: справа наліво. На дверях кількох квартир і донині збереглися старі номери в овальчиках. Перший та п'ятий під'їзди п'ятиповерхового будинку мають по три трикімнатні квартири на кожному поверсі, решта - по дві чотирикімнатних. Мешкання, відповідно до пайового внеску, розподілялись при заселенні жеребкуванням. В архіві М.М.Пилинської зберігся список первинних основних наймачів від 3.03.1930 р., укладений на базі домової книги, віддрукований у ста примірниках і розданий новосельцям. Ми переважно розглядаємо тут тих пожильців, які мешкали у "Слові" з 1930 р. й по 1941 р. включно та в перші повоєнні роки. Про долю багатьох із них: І.Багряного, М.Дукина, Г.Епіка, М.Куліша, Л.Курбаса, І.Сенченка, П.Тичини, М.Хвильового та ін. більш докладна розповідь ведеться в попередніх розділах книги, тому тут такі скупі рядки про М.Куліша чи М.Хвильового. Авторці вдалось розшукати також першу повоєнну домову книгу (далі - ДК), започатковану 15.01.1945. Назви будинку "Слово" вже нема, просто: Барачна вул., 9 (ще не Культури!). Гортати її дуже цікаво: тут вказано, звідки людина родом, рік народження, звідки прибув до Харкова (евакуація, РККА), національність, чи військовозобов'язаний, де працює чи вчиться, чи утриманець, номер квартири. Цікаво було б розшукати й подальші домові книги, але це вже нехай зробить хто інший...
    ПЕРШИЙ ПІД'ЇЗД
    Цокольний поверх
    Завдяки його наявності та значній висоті квартир (3,2 м) навіть перші поверхи розташовані не врівень з землею, а мають балкони.
    Кв. 1. Праворуч від входу з двору було правління кооперативного на перший час будинку "Слово".
    Кв. 2. Посередині жив управбудинком Болдінер. Незабаром він перебрався до кв. 1, а в кв. 2 вселився двірник Яким Петимко з сім'єю та братом Антоном. Про Болдінера й Петимка та їхню роль "гвинтиків" у машині сталінських репресій можна почитати у І.Сенченка та С.Білоконя. Болдінер був понятим при арешті мого батька. Петимко - при арештах С.Пилипенка, О.Досвітнього, О.Вишні та багатьох інших. Кім Хомич питав мене, чи пам'ятаю я, які були в Петимка діти? Добре пам'ятаю - вредні й нахабні дівчиська, - що інше міг виплекати той тато?.. Наліво був вхід до бомбосховища. Простягалось воно під другим та, частково, першим під'їздами. Сидіти в ньому, на початку війни, в темряві й задусі, тривожно прислухаючись до вибухів та виття літаків, було дуже тоскно. Незадовго до війни в одну з квартир п'ятого під'їзду, що, мабуть, "звільнилася" внаслідок чергового арешту, вселився начальник Дзержинського райвідділу міліції, з милозвучним прізвищем Гробовенко. При нальотах він, гупаючи важкими чобітьми по східцях, чи не найперший мчав до бомбосховища...
    1-й поверх
    Кв. 3. Критик О.М.Лейтес. Товаришував із В.Коряком, С.Щупаком та іншими правовірними... На відміну від твердження В.Куліша, схоже, не був репресований, якщо зважити на щільність дат багаторічних публікацій творів, наведених у довідниках. Переїхав до Москви. Помер у 77 років.
    Кв. 4. Письменник Л.Первомайський (Гуревич Ілля Шльомович). Згодом перебрався до Києва, а в кв. 2 вселився письменник Я.В.Гримайло.
    Кв. 5. Письменник Л.К.Чернов (псевдо - Малошийчекно). Помер у січні 1933 р. від сухот. Потім сюди вселився критик С.Б.Щупак - "...велика партійна "риба" від літератури". Самійло Щупак зробив у 1934 р. доповідь на Першому Всеукраїнському з'їзді письменників:" Творчі завдання драматургії".Цікаво б почитати, як він там ставиться до "ворога народу" Леся Курбаса та до Миколи Куліша (цей "ворог" тоді ще догулював останні деньочки на свободі...). Щупак арештований 10.11.1936. Розстріляний 10.03.1937.
    Надалі тут мешкав письменник М.П.Трублаїні (Трублаєвський) з сім'єю. Звідси пішов на фронт, де й загинув. По війні тут жила Х.М.Левіна, зараз - її діти.
    2-й поверх
    Кв. 6. Письменник І.Ю.Сенченко. Білявий, огрядний, врівноважений "дядя Ваня". Такі ж генетично біляві були й "сенченята" - син Ігор та донька Ляля. З ними я гралася. Хвилю репресій І.Сенченко перебув, працюючи робітником на Луганському паротягобудівному заводі ім. Жовтневої революції й пишучи його історію. Чи не найперший дав гостру прозору антисталінську алегорію: "Із записок Холуя" (1927 р., із захисною псевдодатою при першодруці - 1918 р.). Шельмувався критикою, але, на щастя, з поля зору "недремного ока" випав. Націоналістичні ярлики на нього чіплятимуть уже в Києві, по війні. На схилі життя І.Сенченко напише геніального "Савку"... Живучи в "Слові", він жартував: "Мені критика нічого не зробить, бо я над нею і я на неї..." За В.Кулішем, тут мається на увазі С.Щупак, хоча І.Сенченко мешкав над О.Лейтесом.
    Кв. 7. Спочатку тут жив письменник Г.Д.Епік. Арештований 5.12.1934. Засуджений до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 чоловік (М.Куліш, В.Поліщук, В.Підмогильний та ін.). Зісланий на Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3.11.1937. І сам загинув, і багатьох товаришів згубив. Збереглись батькові малюнки абетки для сина та гербарій Соловецької флори. А той син Ромко втонув у Дніпрі. На Байковому кладовищі в Києві обом поставлено символічний пам'ятник... Згодом у кв. 7 жив єврейський письменник Йосип Котляр, з дружиною й двома доньками - красунею Манею та руденькою, в ластовинні, Етею, моєю подружкою. Ще до війни вони переїхали в Москву.
    Кв. 8. Прозаїк А.В.Головко. Ймовірно, мав певні зсуви в психіці, як наслідок багаторічної участі в першій світовій та громадянській війнах: застрелив свою дружину й доньку, маючи намір покінчити й з собою. Неодноразово перередаговував свої болючі твори, так що до репресій не надавався й став автором хрестоматійних романів - "Бур'ян", "Мати", "Артем Гармаш". Після 1934 р. переїхав до Києва.
    Кв. 9. Першомешканець - письменник М.Г.Хвильовий, з дружиною, Ю.Уманцевою та пасербицею Любочкою. Квартира має три, а не чотири, як вказано у В.Куліша, кімнати. Чи підселювали туди кого після самогубства М.Хвильового 13 травня 1933 р. - невідомо. В ДК по війні вказано, що тут мешкає Уманцева Любов Григорівна, 1911 р.н., студентка, яка прибула із Свердловська. Згодом там оселився Лев Абрамович Галкін, автор віршів про брянських партизанів.
    Кв. 10. Єврейський поет Л.М.Квітко. Довоєнні репресії його не зачепили. Переїхав до Москви. Арештований у т.зв. справі шпигунської діяльності Єврейського антифашистського комітету й розстріляний уже 1952 р.
    Кв. 11. Письменник О.І.Копиленко, родом із Краснограда, автор критикованого "Буйного хмелю", згодом упокорений у "Дуже добре". Після 1934 р. переїхав до Києва.
    4-й поверх
    Кв. 12. За жеребкуванням цю квартиру одержав П.Г.Тичина. Над ним, у кв. 15, оселився Майк Йогансен - поет, літератор, поліглот. Мандрівник та завзятий мисливець був неспокійним сусідою: набивав набої, тупотів, гасаючи з собаками. Незабаром, за взаємною угодою, письменники помінялись. Тож маймо на увазі, що в кв. 12 жив М.Г.Йогансен, а поверхом вище - П.Г.Тичина, це збігається й з різними спогадами. М.Йогансен арештований 18.08.1937. Розстріляний 27.10.1937. Потім у кв. 12 оселився письменник І.Л.Муратов з першою дружиною Мілочкою та сином Саньком. Мілочка померла не так і давно. Олександр став кінорежисером і знімає цікаві фільми, які ми, на жаль, фактично не бачимо. Звідси І.Муратов пішов на фінську війну, потім - на Вітчизняну. Вибухом снаряда був контужений, присипаний землею, - очевидці того справили по ньому поминки. Потрапив у полон, поневірявся в концтаборі на о-ві Узедом майже три роки й нарешті повернувся до "Слова". По війні довелося створити нову сім'ю. Мешкав у кв. 13 з дружиною, Наталією Андріївною, двома дітьми та онуком. І.Муратов еволюціонував у поглядах та віршах і став одним із предтеч "шістдесятництва".
    Кв. 13. Письменник А.С.Панів - "плужанин", сподвижник С.В.Пилипенка. Пам'ятаєте: "У Пилипенка було три руки: одна права - Андрій Панів та дві лівих - Василь Минко та Микола Дукин...". Андрія Паніва арештовано 6 грудня 1934 р. Вирок - 10 років, з конфіскацією майна. Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Страчений 3 листопада 1937 р. Син А.Паніва, Юрко, теж був репресований у 1941 р. - за дурницю, за дрібницю, - невинні малюночки в приватному листі молодого червоноармійця до друга, - 10 років таборів. Строк подовжили. Вижив. Приїздив на Україну, де на нього вже ніхто не чекав, - повернувся до Сибіру. Востаннє був тут 1998 р., гостював у мене два дні. Ходив по Харкову, прощався. Соромився, виступаючи перед студентами ламаною українською мовою. Сибір вам не Америка...
    Кв. 14. Письменник М.М.Биковець. У нього з 1930-31 року піднаймали по одній кімнаті два молодих подружжя: В.І.Сокіл з Е.С.Черняк та мої батьки. Кімната "дяді Миші" була праворуч; збереглось фото, де я сиджу в його кріслі й "читаю" газету. Далі йшла велика наша кімната та кімната Соколів у кінці коридору. Звичайно, в п'ять-шість років я нічого не могла запам'ятати про наше життя. Пам'ятаю лише загальну атмосферу взаємної доброзичливості, дружніх відносин, любові та жартів. Навіть я склала якогось віршика про дядю Мишу, вправно римуючи "Биковець" та "олівець". Дата арешту М.Биковця та загибелі невідомі. Вважаючи на мій вік на вищезгаданій фотографії, його арештовано теж у 1934 р. І - як камінь у воду... Незабаром і ми, й подружжя Соколів отримали нове житло в п'ятому під'їзді. У звільнену квартиру № 14 вселився письменник І.О.Плахтін. З 1934 по 1941 рік він очолював партійну організацію Харківського відділення СПУ. Нині відома й його роль у загибелі багатьох товаришів. Згадайте хоча б характеристику на Я.Кальницького в слідчій справі останнього, підписану І.Плахтіним, Л.Юхвідом та Ю.Смоличем. Коли після 1956 р. почали повертатись недобиті жертви сталінських репресій, Іван Олексійович, уникаючи небажаних зустрічей, заметушився й хутенько перебрався до Херсона...
  5-й поверх
    Кв. 15. Поет-академік П.Г.Тичина. Тут він холостякував, вивчив кілька мов, грав на кларнеті, бандурі, фортеп'яно. Й писав, писав... Краявся душею за репресованими рідними, але написане для дитячої газети страшного 33-го року "Партія веде" зробили знаменням часу, і він почав ламатись під той імідж. У 1934 р. переїхав до Києва. В квартирі залишився брат, Є.Г.Тичина, викладач української мови й літератури в школі. Зараз там з сім'єю живе Ю.Є.Тичина, нащадок роду Тичин. Юрій Євгенович щиро шанує пам'ять поета, плекає його музейну кімнату, невтомно збирає все нові й нові матеріали. Своїм коштом встановив на будинку "Слово" меморіальну дошку. На жаль, її нещодавно вкрали сучасні дикуни-грабіжники, які посягнули й на загальну меморіальну дошку, щоб здати те на металобрухт і отримати свої юдині гривні. Вкрадено також меморіальну дошку, присвячену П.Тичині, на вул. Фрунзе, 2. Загальну таблицю немов збираються поновити. Та щоб її знову не вкрали, треба, мабуть, зробити так, як вчинила правнука Д.І.Багалія, Ольга Юріївна: підвела до дошки електронну сигналізацію.
    Кв. 16. Тут жив славнозвісний маляр А.Г.Петрицький. Новатор, "на всі руки майстер": портрет, графіка, пейзаж, плакат та ін. Розробки театральних декорацій і костюмів для харківського театру опери та балету мали визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Недавно видано альбом портретованих художником сучасників. Більша частина величезної спадщини Анатоля Петрицького загинула. Загинула, як пише І.Сенченко, не на приватній квартирі, не у вогкім підвалі опального будинку, а в мистецькому сховищі, - нікому до цього не було діла. Анатоля Петрицького проминула лиха доля, він зостався живим, йому дозволили переїхати до Києва, але... Але душу, долю й волю митця було знівечено. Часто, на замовлення, мав зображати партійних бонз, зокрема малював тодішнього Голову Раднаркому Панаса Любченка, причетного до загибелі багатьох українських митців, про що художнику було відомо. Портрет залишився незакінченим, бо ж "модель" застрелилася, застреливши спочатку свою дружину. Хотіли застрелити й синочка... Рука не піднялась... За ДК й за моїми спогадами, по війні в кв. 16 жила удова М.Трублаїні Н.В.Кочина з донькою Наталкою. Вона дала нам з мамою притулок на деякий час, коли ми повернулись з евакуації. Зараз її вже нема в живих, а донька з сім'єю мешкає у кв. 20.
    Кв. 17. Письменник Олесь Ясний (він же Юхим Гедзь, він же О.В.Савицький). Арештований 2.11.1936. Розстріляний 15.07.1937, в однодень з Ю.Вухналем та І.Калянником. Хто жив далі в цій квартирі - не знаю. По війні тут оселились рідні С.Н.Радугіна-Рашби: син, донька, дружина. Нині його невістка, Е.А.Розенфлянц, з близькими мешкає в кв. 3.
    Другий під'їзд
    1-й поверх
    Кв. 18. Головний редактор "Вістей" - офіціозної газети - Є.В.Касьяненко. Але й його арештували як "ворога народу" й розстріляли одним з перших.
    Кв. 19. Письменник О.П.Варава (Кібець). Був репресований, але вцілів. Емігрував у війну. Син (Юрко? - коли мене не зраджує пам'ять) приїздив з-за океану до Харкова кілька років тому, поглянути на свої витоки. У О.Варави мешкав Валер'ян Підмогильний. Я пишаюсь, що змогла розшукати, де він жив, бо ж це була загадка навіть для нашого Літературного музею. Вказаний у В.Куліша другий поверх - помилка. Читаємо у Ю.Смолича: В.Підмогильний переїхав до Харкова з Києва близько 1932 року. Квартири не мав. Довелось йому з дружиною та малим синочком "тулитися в однім-однісінькій кімнатці - вузенькій, з одним вікном, винайнявши її в будинку "Слово" за чимале комірне в "теж письменника" Варави". Сучасники цінували В.Підмогильного як прихильника інтелектуальної прози та вишуканого перекладача французької класики. Після арешту В.Підмогильного 8 грудня 1934 р. його родину підселили до сім'ї М.Куліша в кв. 33. Невдовзі обидві родини зовсім викинули геть зі "Слова". Доля В.Підмогильного така ж, як у М.Куліша, В.Поліщука та ін.: 10 років - Соловки - перегляд справи - розстріл 3 листопада 1937 року... Підмогильного, як і Куліша, утримували на Соловках в спецізоляторі, в камері-одиночці - дуже бо вони були страшними ворогами радянської влади...
    2-й поверх
    Кв. 20. Тут жив ініціатор спорудження будинку "Слово", фундатор "Плугу", С.В.Пилипенко, з красунею дружиною Тетяною Кардиналовською та двома доньками - Асею й Мірталою. Останні нині живуть у США. Перша - відомий філолог, друга - скульптор, поетка, авторка меморіальної дошки пам'яті батька у центрі Харкова. З ними жила також сестра Т.Кардиналовської - Ліза та її донечка Роксолана, нині киянка. С.Пилипенко арештований 29.11.1933 р. й розстріляний (либонь, як колишній військовий) на День Радянської Армії - 23.02.1934 р.
    Кв. 21. Прозаїк, драматург І.Д.Дніпровський (Шевченко), із дитячих літ друг М.Куліша. Вище було наведене зізнання І.Дніпровського, що його примусили "стукати" на Куліша... Що то була за мука для душі... Помер від сухот 1.12.1934. Ходили чутки, що на нього вже був виписаний ордер на арешт, а він - хитрун! - узяв та й "урятувався" - помер. Дружина - літераторка М.М.Пилинська (другим шлюбом за А.М.Бугаєвським, повоєнним директором ХЕТЗу, де я працювала багато років) зуміла відбитись від "ущільнення" 4-кімнатної квартири й зберегла великий цінний архів, котрий її син, О.А.Бугаєвський, передав нині у харківський Літературний музей. Марія Михайлівна - редактор, перекладач, знавець української мови. Разом з І.Вирганом уклала великий російсько-український фразеологічний словник, який надрукованим не побачили не лише автори, а, мабуть, не судилося побачити і нам з вами. Потреба ж у такому словникові дуже велика. М.М.Пилинська прожила довге життя, спілкувалася з багатьма цікавими людьми, була пов'язана з будинком "Слово" мало не півстоліття... Видовжене привітне обличчя, високе чоло, ясні очі, доброзичлива, ледь іронічна посмішка в куточках милих уст - такою вона пам'ятається...
    3-й поверх
    Кв. 22. Письменник-гуморист Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), друг М.Куліша. Арештований 25 грудня 1933 р. Вирок - 10 років. Покарання відбував поблизу міста Ухта, на цегельному заводі. Закінчив, як гірко жартував потім, "десятирічку". З 1943 р. жив у Києві. Помер своєю смертю 1956 року. Після О.Вишні у кв. 22 мешкав Ю.Ю.Шовкопляс, автор багатьох відомих творів. Очолював Правління Харківського відділення СПУ (1953-1956), був головним редактором журналу "Прапор". Ні, ні, репресованим не був... По війні (за ДК та за моєю пам'яттю) тут мешкали З.М.Кац та мої рідні Соколи. Спочатку приїхала з евакуації тьотя Езя, - Е.С.Черняк, з Юрасиком, трохи пізніше - В.І.Сокіл, - з "РККА, поставлений на воєнний облік 6.03.45, не працює..." Вже років через двадцять ця квартира комусь сподобалась, сусідам дали по гарній окремій квартирі й років з десять, до еміграції, Соколи жили на Павловому Полі в трикімнатній квартирі.
    Кв. 23. Письменник Г.М.Коцюба. Арештований в одну ніч з батьком - 21 березня 1938 р. Розстріляний в грудні 1938 р.
    4-й поверх
    Кв. 24. Письменник А.І.Шмигельський, другий чоловік дитячої поетеси Н.Л.Забіли. Прожили вони разом років шість, мали двох доньок, котрі померли малими. Шлюб був нещасливим і закінчився розлукою за рік-два після вселення в "Слово", але певний час А.Шмигельський ще мешкав у кв. 24. Був він, за В.Кулішем, "найнесимпатичнішою людиною в "Слові". Бив жінку й малого нерідного сина, Тараса Божка; їдучи у відрядження, міг ввімкнути на повну потужність гучномовець у запертій кімнаті й т.ін. Ще в ті часи казали, що Антін Шмигельський був сексотом, що він причетний до загибелі багатьох своїх земляків, членів літературної організації "Західна Україна" - Д.Загула, М.Ірчана, В.Бобинського, В.Гжицького, І.Крушельницького та ін. Пізніше переїхав до Львова. Наталя Львівна Забіла народилась у С.-Петербурзі (1903 р.), в старовинній дворянській сім'ї Забелло. Маючи таку "пляму" на своєму походженні, дійшла до статусу керівника Харківської організації СПУ, члена Правління СПУ, члена КПРС. Близько 1948 р. переїхала до Києва. Була чемна, привітна, добре вихована, толерантна, дуже красива й дуже розумна. І, як це часто буває з неординарними людьми, - нещаслива в подружжі...
    Кв. 25. П.О.Христюк: колишній "боротьбист" із оточення В.Винниченка, автор монографій про його творчість, державний діяч за часів УНР. Арештований 2.03.1931, разом з В.Голубовичем, В.Мазуренком та М.Чечелем, теж видатними діячами УНР. Після десятирічного мордування П.Христюк загинув 19 вересня 1941 р. в одному з концтаборів Севвостлагу (північно-далекосхідні табори, з Управлінням в Магадані). Миколу Чечеля розстріляно в Суздалі 9 вересня 1937 р., Василя Мазуренка - 21 листопада 1937 р. в Алма-Аті. Чи не одна з найстрашніших- доля Всеволода Голубовича, колишнього прем'єр-міністра Центральної Ради: багаторазові арешти починаючи з 1919 р., тюрми, звільнення, поневіряння без роботи, 1932 р. - арешт і вирок на 10 років концтаборів, зменшення строку, додання строку, загибель у ярославській тюрмі 16 травня 1939 року. Двадцять років муки, наруги, мордування, катування... За віщо?! Трагічна доля й Олександра Шумського, теж колишнього члена Центральної Ради, колишнього наркома освіти України. Його арештовано 13 травня 1933 р. й накинуто участь в "УВО". 10 років, Соловки, одиночний спецізолятор, як і в М.Куліша, В.Підмогильного та ін. Довгий час вважалось, що він покінчив життя самогубством восени 1946 р. За свідченням П.Судоплатова, начальника відділу диверсій та терору при МГБ СРСР, восени 1946 р. його отруїли в лікарні, в Саратові, за розпорядженням Абакумова.
5-й поверх
    Кв. 26. І.І.Сухомлин. Нічого не змогла розшукати про нього. Звісно, загинув, бо ж товаришував з Йогансеном, Слісаренком, Вражливим, Плужником, Вухналем та ін.... Згодом тут жили двоє щирих друзів, самобутні українські маляри - Іван Падалка та Василь Седляр. Серед багатьох їхніх робіт відомі прекрасні настінні фрески, котрими вони оздобили новий Червонозаводський театр (згодом - Палац культури ХЕМЗу). За рік-два, за вказівками партії, знищено і митців, і фрески, бо ж і те, і друге були оголошені "формалістичним" а "контрреволюційним". Арештовані 30 вересня 1936 р. Розстріляні 13 липня 1937 р. Цю клітинку-квартиру треба було б зафарбувати у чорний колір тричі... А мо', й чотири рази? Нас брав сумнів, чи жив у "Слові" репресований драматург Я.А.Мамонтов? Аж ось у ДК натрапила: Мамонтов Альберт Якович, 1925 р.н., студент театрального інституту, прописаний у кв. 26. Значить, батько мешкав у "Слові", - тут чи в іншій квартирі. Просто так сина б не прописали, аби не жив раніше.
    Кв. 27. Письменник В.Т.Юрезанський. Розмовляв і писав виключно російською мовою, що було рідкістю на ті часи у "Слові". Жив з дорослим сином Борисом. Був у розлуці з дружиною, Галиною Орлівною, яка мешкала там же. Згодом виїхав зі "Слова". Вцілів. Письменниця, акторка Галина Орлівна (Г.І.Мневська-Поліщук), першим шлюбом - за письменником Климом Поліщуком (репресований, загинув на Соловках). Г.Орлівну арештовано в 1930 р., - чи не найпершою в "Слові", й заслано до Казахстану. На Україну повернулася лише на старість. Нині у кв. 27 мешкають підселені навзаєм критик та провідник "Спадщини" Валерій Дяченко й поет-бунтар-робітник Микола Козак - козацькому роду нема переводу...
    ТРЕТІЙ ПІД'ЇЗД Між II та III під'їздами була розташована кочегарка. Біля неї - гора вугілля, з якої взимку дітлахам так гарно з'їжджати санчатами. Зліва від вхідних дверей під'їзду, в цокольному приміщенні, жив швець. Теплої пори він лагодив взуття прямо надворі, сидячи на ослінчику під вікнами своєї квартири.
    1-й поверх
    Кв. 28. Критик, літературознавець В.Д.Коряк. Хоч його друзями-приятелями й були С.Щупак, І.Кулик та інші микитенки-кириленки, причетні до загибелі багатьох українських письменників, та все ж В.Коряк у своїх літературознавчих і критичних статтях, у виступах під час літературних дискусій був м'якший, поміркованіший, толерантніший, ніж той же Самійло Щупак.... А потім - "Мавр зробив свою справу..." - знищили всіх. Коряка арештовано 1.10.1937. Розстріляний 22.12.1937.
    Зі слів Е.А.Розенфлянц, невістки письменника С.Н.Радугіна-Рашпи, її свекор був понятим при арешті В.Коряка. Тож він бачив, як дружина Коряка вчепилася в чоловіка й заклякла на ньому, волаючи: "Не пущу! Не віддам! Беріть і мене з ним!" Довелось загальмувати процес арешту й з'їздити по другий ордер. Так їх і винесли зчепленими й укинули до машини. Зостались дві доньки - Оксана, сімнадцяти років і Галина - двадцяти двох. Щоправда, є дані, що Софію Лазарівну Коряк арештували за три тижні після чоловіка й заслали на п'ять років до Караганди. Тож вірте, чому хочете... Так чи інак, а вона вижила. Цікавий запис в ДК: доньки покійного В.Коряка повернулись з евакуації і прописані нині в кв. 25. Галина вже інженер, Оксана - студентка. С.Л.Коряк, яка отримала паспорт у Акмолинській області на початку 1945 р. (відбула "свої" п'ять років ще й зверх того!) й приїхала, логічно, до Харкова, до дочок, в домову книгу вписана, але нема гербової марки й відмітки про прописку, а запис навхрест перекреслений - не прописали... Пізніше, у 60-70 рр. вона таки жила у "Слові" разом з онукою, в одній квартирі з А.К.Здоровим, відомим харківським правозахисником-дисидентом, арештованим у 1972 р. З його слів: Софія Лазарівна так набідувалась-наголодувалась за часів своїх концтабірних поневірянь, що і в 60-70-ті роки дрижала над хлібом, часто не могла заснути, не сховавши шматочок... Померла на початку 70-х рр. Рідні згодом виїхали до Ізраїлю...
    Кв. 29. Композитор П.О.Козицький з дружиною-артисткою, батьками та сином Тарасом. Часто з вікон квартири лунали музика та спів. Виїхав до Києва.
    2-й поверх
    Кв. 30. Тут жив письменник М.І.Яловий (псевдо - Юліан Шпол), друг М.Хвильового, з дружиною Л.Є.Вовчик-Блакитною (удовою по В.Блакитному) та пасербицею Майєю Вовчик-Блакитною. Яловий арештований в ніч з 11 на 12 травня 1933 р. Присуд - 10 років. Свірлаг, між Онезьким та Ладозьким озерами. Перегляд справи горезвісного 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3 (?) листопада 1937 р. Вказана дата арешту Ялового: в ніч з 12 на 13 травня. Жіноча інтуїція й фізматівська логіка підказували мені - щось тут не так, - не в'язалося це з самогубством М.Хвильового вранці 13 травня. Хай після арешту чоловіка Лідія Євгенівна й прибігла до Хвильового. Але коли б той міг миттєво прийняти рішення про самогубство, написати передсмертні записки, зібрати друзів, частувати їх і - застрелитись? Якщо ж припустити, що М.Ялового арештовано в ніч з 11 на 12 травня, - все стає на свої місця. І я непевною рукою змінила дату арешту в своєму примірникові, жахаючись власної зухвалості - як же це шановні автори збірника не помітили того нонсенсу? Аж тепер відлягло від серця, коли знайшла у С.Білоконя підтвердження свого припущення: в збірці "З порога смерті..." ця дата помилкова. Л.Є.Вовчик-Блакитну теж незабаром арештували. Через багато років вона розповідала С.Білоконю: коли її звільняли (чи реабілітували?), вона запитала слідчого, в чому її звинувачували? "А Ви ж самі підписали звинувачення", - відповів той. Проглянули слідчу справу і знайшли в ній два чистих аркуші, з її (чи не її?) підписом, де мусило бути звинувачення. Там підпишеш, що бажають... А в слідчих і часу не знайшлось, щоб заповнити чисті аркуші. Так і карали - невідомо за що... Коли пишуть, що арешт М.Ялового був першим у будинку "Слово", забувають про Річицького, Орлівну та Багряного. Потім у кв. 30 жив письменник Л.А.Юхвід.
    Кв. 31. Письменник Олесь Досвітній (О.Ф.Скрипаль-Міщенко), родом з Вовчанська. Цікаве життя, активна участь у побудові нового суспільства, велика літературна спадщина, зарубіжні переклади. Арештований 19.12.1933. Розстріляний 3.03.1934. Його удова, М.І.Курська, у 1955 р. зажадала від органів КДБ потрібну їй офіційну довідку про дату смерті чоловіка, хоча про його розстріл у 1934 р. вона ще в 1935 р. була поінформована під розписку. Листування тяглося п'ять років і супроводжувалося всілякими брехливими варіантами. Нарешті їй видали довідку, підписану високими чинами, що О.Досвітній помер від інфаркту в місці ув'язнення 9.06.1934. Довідка 1961 року...
  3-й поверх
    Кв. 32. Письменник П.Й.Панч - валківчанин, учасник першої світової й громадянської воєн. Лояльний до влади. В 1934-35 рр. переїхав до Києва, в новий престижний письменницький будинок "Роліт" ("робітнича література"...). Якийсь час кв. 32 була комунальною. Тут мав робочий кабінет Кость Гордієнко, серед інших мешканців жив письменник І.О.Вирган, арештований восени 1940 р. Присуд - 10 років. Покарання відбував у Печорлазі. Влітку 1944 р. справу переглянуто і - о диво! - достроково звільнено. Воював. За ДК: Вергун (псевдо - Вирган) Іван Онисимович, 1908 р.н., родом з Полтавщини, українець, повернувся з лав РККА, прописаний у кв. 33 з 1949 року, разом з дружиною, Катериною Іванівною Жуковою, з Охтирки, та двома доньками - Лесею й Наталею. Згодом мешкав у кв. 44. Первісний номерок кв. 32, в овальчику, зберігся й досі.
    Кв. 33. Драматург світового масштабу М.Г.Куліш. Арештований 8.12.1934. Присуд - Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - смертна кара. Миколу Гуровича Куліша розстріляно або втоплено 3 листопада 1937 року. Пам'ятаєте: "На честь ХХ роковин Жовтня!". Сім'ю спочатку "ущільнили" з чотирьох кімнат до двох, а невдовзі й зовсім викинули з будинку "Слово". До 1942 р. вони мешкали на Москалівці, поневірялись, потім емігрували - Німеччина, Америка. Син М.Куліша, Володимир, першим на весь світ повідав про трагедію будинку "Слово". Чи тільки ж цього будинку?! У "звільненій" кв. 33 по дві кімнати одержали молодий поет Марк Черняков та актриса Поліна Куманченко.
  4-й поверх
    Кв. 34. О.А.Слісаренко, із Великобурлуччини, сусідньої батьковій Балаклійщині, - поет, прозаїк, критик, публіцист, велетень і красень. Пікірувався листовно з Горьким, коли той зверхньо погордував пропозицією перекласти його "Мать" на українську мову... Але й довіряли Слісаренкові бути "громадським обвинувачем" на сфальсифікованому показовому процесі СВУ, що відбувався в харківському оперному. Та стало "треба" - арештували й Слісаренка - 29.04.1934. Присуд - 10 років. Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3 (?) листопада 1937 р. Згодом у частині цієї квартири жила єврейська поетеса Х.М.Левіна та Арон Копштейн, який загинув у фінську війну. В повоєнній ДК я натрапила на прописану там Ганну Дмитрівну Слісаренко, 1890 р.н., ймовірно, удову письменника.
    Кв. 35. Письменник Андрій Річицький (псевдонім Анатоля Пісоцького), колишній член Центральної Ради, дослідник творчості Т.Шевченка та В.Винниченка, вчений, 1882 р.н. Його арештували після самогубства М.Скрипника (1933). Розстріляний 1934 року в селі Баштанка Миколаївської обл. Загибель оповита таємницею.
    5-й поверх
    Кв. 36. Тут до 1934 р. жив письменник Аркадій Любченко з дружиною, артисткою Горською та її дорослими дітьми - сином Володимиром і донькою Тамарою, заміжньою за Ю.Яновським. Невдовзі А.Любченко розлучився з Горською й оженився на доньці наркома землеробства Дудника, Ніні Яківні. Після народження сина Всеволода в 1936 р. сім'я перебралась до Києва. Київський період життя А.Любченка за "совітів" та під час окупації цікаво описаний ним самим у щоденнику. Аркадій Любченко характеризувався сучасниками як "вишуканий мініатюрист", як "...останній представник блискучої літературної фаланги мешканців "Слова" - за В.Кулішем. Емігрував до Німеччини. Помер після операції 25.11.1945 р. Малого синочка рятував спочатку батько, а по його смерті - мати. Врятували, вцілів, живе у Харкові. По війні у кв. 36 якийсь час мешкав Олександр Абрамович Хазін, 1912 р.н.
    Кв. 37. Тут жив молодий вірнопідданий комсомольський поет П.І.Усенко. Репресії його обминули. Чому б і ні, коли не соромився блюзнірськи оспівувати "героїчну" працю "людей Біломорбуду"... Таких письменників треба було берегти... Помер у 75 років.
    ЧЕТВЕРТИЙ ПІД'ЇЗД Справа від входу до цього під'їзду була розташована пральня. Мaла на дверях якісь металеві деталі, котрі ми, діти, любили лизати в великі морози, радіючи, що примерзає язик і його треба віддирати...
    Цокольний поверх
    Кв. 38. Тут мешкав, за списком, О.І.Турган. Про нього нічого не відомо. Згодом тут жив Товій Абрамович Бєлін, перукар, з дружиною й дітьми, - Римою та Феліксом, ми разом грались. Вже в наші часи "діти" емігрували.
    1-й поверх
    Кв. 39. Поет-футурист Михайль (Михайло) Семенко. Мав дружину-красуню, Наталю Ужвій, та двоє дітей. Певні причини призвели подружжя до розлуки. Не останньою з них було пияцтво. Споювали Семенка друзі-приятелі: Антін Дикий та Олекса Полторацький, "які від п'яного Семенка довідувались багато такого, що потім стало важким обвинувачувальним матеріалом у його процесі". Розлучившись з Н.Ужвій, М.Семенко жив то в Києві, то в Харкові. Його арештували у поїзді, 25 чи 26 квітня 1937 р. Півроку мордування й вирок від 23 жовтня 1937 р. - розстріл. Стратили не гаючись - того ж дня.
    Кв. 40. Письменник Петро Лісовий (П.А.Свашенко), родом із селища Деркачі, що під Харковом. Жив тут з дружиною, донькою й сином. Автор багатьох збірок оповідань та нарисів, один з найпопулярніших журналістів 20-х років на Україні. Брат кіноактора-довженківця Семена Свашенка, символу українця в "Арсеналі" та "Землі". Арештований 25.04.1935. Присуд - 10 років. Покарання відбував поблизу Мєдвежегорська, в Білбалтлазі (Онезьке озеро, Біломоро-Балтійський канал, деревообробна, целюлозна та паперова промисловість), - за 400 км від Пукси, де поневірявся й мій батько. Перед війною дружина спромоглася поїхати туди до нього на побачення. Вона ледве впізнала чоловіка: де його статура, смоляний чуб, щоки-балабухи?.. Перед жінкою стояла худа, бліда, змучена постать, що сказала голосом Петра: "Настусю, я звідси не вийду..." Все. Дата смерті невідома. Розшуки в повоєнні роки дали лише один наслідок: довідку з московського військкомату, що П.Лісовий-Свашенко загинув на фронті 17.01.1943 р. Його дружина не йняла цьому віри: аби був живий і вільний хоч день, хоч годину, хоч хвилину, - не міг не сповістити про це близьких. Рідні письменника померли не так і давно. Лише восени 1999 р. помер син, Павло, найкращий друг юнацьких років Володимира Куліша. Я вже більш року тому взнала від Талочки Гавриленко, що він живий, все збиралась, все збиралась... Напевно, почула б від нього щось цікаве, та ба... До речі, про Талу Гавриленко: вона старша від мене років на три, але в неї збереглась гарна пам'ять, і вона мені дещо розказала про мешканців "Слова". Бачила я її востаннє на початку травня; в червні хотіла щось з'ясувати, подзвонила - Талочки вже нема... Треба поспішати... Треба поспішати кінчати писати й видавати книжку... Після арешту П.Лісового, як я вже писала, його сім'ю перевели до однієї кімнати в кв. 36. Там і зараз живе удова Павла, син та онук. У кв. 40 з п'ятого під'їзду перейшов дитячий садок. Я до нього ходила два-три роки...
 
| стр.1  | стр.2  | стр.3   

© 2000 - 2002. All rights reserved.
Rambler's Top100 Rambler's Top100
X