Главная
»
Диалоги с Мирантой
»
Евгения Маринина
»
Поэтические откровения
»
Наталья Николаевич
»
Клуб поэзии "Свеча"
»
Наталья Некрасова
»
Сергей Коморный
»
О простом и сложном
»
Еще раз про любовь
»
Философия
»
Советы психолога
»
Физиотерапия
»
Mедицина
»
Детские причуды
»
Молодые дарования
»
Сказки для взрослых
»
Фото галерея
Украинская Литература
»
Володимир Верховень
»
Олександра Коцько
»
Наталка Дукина
»
Сергій Пущенко
»
Світоч
»
Видавничі обрії
  Світоч
 
    Ім’я Трохима Шинкарука, що прибрав собі псевдонім Марко Зацькований, відоме небагатьом. По ньому лишилася передсмертна віршована сповідь незламного політв’язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року. Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в’язниці та в таборах на Донеччині, — з попередніх років, правдоподібно, не збереглися. Його товариш по лихих літах неволі Іван Гнатюк упорядкував до друку книжку “Скарбниця моєї душі”, звідки й подаємо вступне слово п.Гнатюка про мужнього борця за волю України та деякі його твори.

    ПАМ’ЯТНИК
    НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА

    Усякі бувають несподіванки — сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом — Марко Зацькований, — і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п’ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
    Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в’язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він — «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців непрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в’язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, — саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичнимив’язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в’язням, лад і порядок.
    Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шиикарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. За той вчинок судили Трохи­ма й добавили йому нове двадцятип’ятилітнє покарання, — добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
    Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в’язнів звільняти достроково, а Шинкарука десь у п’ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
    Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев’яностих роках блаженної пам’яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який пере­бував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в’язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі«Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
    Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно воле­любною і мужньою особистістю, але й талановитим поетом-самоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв’язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніко­ли б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, — я просто зобов’язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці віршіне померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука з останніх років життя (писані раніше — не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам’ятником на його безіменній могилі.
Іван ГНАТЮК

Марко Зацькований
ПРОЛОГ

    Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопи­ла мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, — а за ґратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, — перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відобра­жаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці — це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

ОСІНЬ-1

Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
м. Володимир, 27.9.1977

ТРОЯНДА

Присвячується пам’яті
Алли Горської

Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П’янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров’ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправданих слів!

­Лиш в орґіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!
м. Володимир, 23.10.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ
Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві —
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.
м. Володимир, 19.11.1977


ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ
Не пісня в сумному квилінні —
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міраніма.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

— Що ж криється в тиші гнітючій —
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

— У схованій в землю потворі —
В могильниці сяєва зір,
Щo душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
­Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк — ні гу-гу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні —
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні —
Це туги одвічний сурмач.
м. Володимир, 24.11.1977



ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем — орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.
м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в’ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
Не здобич ласі — смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.
м. Володимир, 12.12.1977

КОЛИ. . .
Коли в твій край пробуджені потоки
Несуть розсаду лютих ворогів,
Коли Славутич грізний і його притоки
Од сліз, пролитих заніч, пнуться з берегів;

Коли в багні незмірної безодні
Конає краю рідного краса,
Коли над барвами розквітлого сьогодні
Піднята ворогом нагострена коса;

Коли риданню вдів в похмурі ранки
Вторить вогнем спустошена земля,
Коли плачем стріча затьмарені світанки
В чаду кістлявою забуте немовля;

Коли збудився кликаний віками
Буремності оплаканий сурмач,
Коли в степах обкрадені вітрами
Могили прадідів доконує руйнач;

Коли шаліє люто громовиця
І хвилі трощать кам’яне чоло,
Коли на штурмах смерті багряніє криця
І гадь надрощує обрубане жало;

­Коли тебе благає рідна мати
Вогнем запечених од крові уст:
«Вставай!» — Ти не спромігся байдужість
здолати,
Ти не людина — підлої породи хлюст!
м. Володимир, 15.12.1977


І ЗНОВ...
І знов упир ошкірив зуби,
І знов шаліє дика лють,
І знов наступних жертов згуби
Живих в могили покладуть!

І знов упир людської крові
Насмокчеться з набухлих жил,
І знов оплаканих в любові
Батьки шукатимуть могил!

І знов коханої чекання
Подовжить проблиски надій,
І знов посивіле страждання
В піснях нестиме буревій.

І знов знедолена дитина
Хова сирітства таїну,
І знов закохана дівчина
В задумі чеше сивину.

І знов лунає грізний голос,
Неначе хижий шал крука,
І знов в тюрмі сивіє волос,
І стогнуть скреготи замка...
м. Володимир, 19.12.1977


САДИ
Сади, сади — рожеві квіти,
Дитинства спогади сумні,
Пташини радісні привіти —
Це довгий сон на чужині.

Дівочих уст жаданий солод
І мрій крилатих височінь —
Душі окраденої голод
І давніх літ поблякла тінь.

Ідуть роки, сивіють скроні,
Надії пломінь погаса,
Лежить в багні, як на долоні,
Садів оплакана краса.

Замовк ручай, заснули гори,
Казок не шепче верболіз,
В чаду потьмяніли простори,
Очам забракло щирих сліз.

Лиш лютий подих урагану
Не гасне на багрянім тлі,
І клекіт грізного вулкану
Ось-ось прорветься з-під землі...
м. Володимир, 2.1.1978


­НЕСКІНЧЕНА ДУМА

Далеко, далеко від рідного дому
В нестоптаних хащах тайги
Запалу могилу під свист бурелому
Навік пригорнули сніги.

Лежить в тій могилі нескінчена дума,
Жоржини окрилених мрій,
І серце орлине в грудях вольнодума,
Що вирвав з життя буревій.

Коли чорні хмари над краєм нависли
І вихри зняли лютий шал,
Орла молодого в кайдани затисли
Й на смерть повели за Урал.

А батько тамати, і дівчиналюба
Сумують щодня край села,
Де шепіт у полі самітнього дуба
Нагадує думу орла,
м. Володимир, 19.1.1978


СТИХІЯ
Вирує Дніпр, вдаряють хвилі
Об кручі звислих берегів,
Блакить тьмяніє в небосхилі
І чути стогін північних снігів.

То ж б’є лавина вулканічна,
Луна стихії лютий рев,
То ж суне темрява північна
На широчінь засмучених дерев.

Згасають зорі над землею
Пісень, народжених в огні,
Троюдять рани Прометею
За святість віри в ті яскраві дні,

Коли жоржин червоні квіти
Закриють сонце пирію,
Коли крукам в блакить злетіти
Не стане місця у моїм краю!

Колина згарищах коріння
Занеслих в поле бур’янів
Осяє сонячне проміння
Жита віками мріяних ланів!

­Коли під прадідів могили,
Щo стали здобиччю вітрів,
Під громом правди чорні сили
Складуть полотна власних прапорів!
м. Володимир, 7.3.1978


Cимптом життя

Ще серце б’ється у грудях,
У венах ще пульсує кров,
Ще орлій спалах не погас в очах,
Ще полум’ям буя і синова любов
До матері, що в Бога просить долі.

Довкола ще гудуть дроти —
Колючі, наче присмерк волі.
По тому, хто посмів крізь них пройти,
В степах сумують жалібно тополі
І мріє сиротиною берізка в полі…

Ще шал не спав дистрофії й сухот,
Не стихло ще і гавкання собак,
Ще у долоні плеще ідіот,
Історію ще виклада блідий кістяк
З гранчастим отвором на лобі…

Ще я сприймаю хаос цей життя —
Порушення гармонії у світі,
З надією вдивляюсь в майбуття,
Що іскрою ще жеврить в колориті
Зірок, замріяних в блакиті.

Ще чую голоси сумних пісень,
Тяжке зітхання, наче з-під землі…
Прийдешнього ще бачу світлий день,
­Куди летять невтомні журавлі
Ключами довгими з країв далеких…

Ще не засну я мертвим сном:
Вогнем образа палить душу,
Ще сонце зустрічаю за вікном,
Ще я живий, живу і жити мушу,
Щоби бур’ян полотина землі...
Мордовія, 25.7.1979


КІСТЯК
Лежить під сопкою кістяк
Із круглим отвором на лобі,
Від вітру і дощу — побляк,
Немов лежить століттями в жалобі.

Лежить він мовчки, як німий, —
Цей свідок жаху літ минулих,
Ошкірив зуби, мов живий,
Немов над тими, що його забули...

Забули спопелити слід
Дикунств модерної еліти
Кістяк, хоча й від часу зблід,
Силкується до нас заговорити.

Мовчить, зітхаючи, сосна,
Мов жах її також проймав.
Чи ж тут в краю вонаодна,
Під котрою блідий кістяк дрімає?

Чом антрополого-знавці
Не візьмуть рискалі, лопати
Та не прийдуть в ліси оці,
Щоб тут свою науку звеличати?

­Лежить незрушено кістяк
Із круглим отвором на лобі,
Затиснув пальці він в кулак —
І так блідніє, мов у злобі…
Мордовія, 26.8.1979


СЛОВА
Слова — це плід казкової жоржини,
Коди доглянеш — виросте краса,
Це усмішка заснулої дитини,
Це в барвах сяйва ранішня роса.

Слова — це чар прозорої блакиті,
Яскраве сяйво грайливих зірок,
Коли слова, у поцілунок злиті,
До дна вичерпують п’янливий сок.

Слова — це зерна грізної стихії,
Страшні іскринки вікових пожеж,
Коли від зла сп’янілі лиходії
Сваволі дикій не означать меж.

Слова — це грому найлютіша злоба,
Охриплий голос стомлених гармат,
Незламних месників палка жадоба
На сполох світу вдарити з-за ґрат.

Слова — жахливий вибух динаміту,
Щo змінює озорену блакить,
Гроза сп’янілого від оргій світу
І голос сурем у нестерпну мить.

Слова — вулкан, що збуджує народи
Із сплячки вікової в судний час,
­Коли кличем невтомні верховоди
Запалять душі знехтуваних мас.

Слова — це грізна блискавиця гніву,
Що струмом здатна спопелити світ,
Аби-но лучник випустив тятиву
Й стріла її зірвалася в політ.
м. Донецьк, 23.2.1980


ДОРОГИЙ МІЙ ДРУЖЕ!

Надійшов захід мого сонця.
Жаль!.. Але по-іншому я не можу…
Не картай.
23.12.1980 p., Трохим

P.S. Зроби так, щоб ці вірші
не пропали зі мною.
Трохим

ПІСЛЯСЛОВО

    Цю збірку поезій — грубий зошит з написаними рукою автора віршами — до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шинкарука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

    Редакція часопису «Зона»
    (1993 р., число 4)

    ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА

    З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-гo табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
    Трохима Шинкарука перевели з 10-гo до 17-го Табору в Соснівці (до Шведа) в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
    Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім’я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині — мужолозтві — і посадило до ізолятора. Всіми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО, але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в’язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зро­билися жертвою каґебістської брехні.
    Трохим дуже багато писав віршів і завжди чи­тав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір’ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів зна­ходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
    Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час.
    У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
    8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев’язку. Поки перев’язували провокатора, Трохим утік через вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою...
    Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
    ­Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в’язниці… А за ті двадцять п’ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
    Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А потім Трохим повідомив, що скінчився строк заполітичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області.
    Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
    Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам’ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим».
    Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув…
    За деякий час я отримав листа від Сашка — в’язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КҐБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
     Розповідь Сашка:
    «Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в’язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б’єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в’язневі.
    Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити… За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг — 15 років».
    Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.
    Павло КУЛИК,
    м. Ковель, лютий 1993 р.


© 2000 - 2002. All rights reserved.
Rambler's Top100 Rambler's Top100
X